Держава

Соціально-політичні передумови формування партії

III. ОПИС ГОЛОВНИХ ПРОБЛЕМ ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНОГО ПОЛЯ

Мімікрія партійних ідеологій

Значним ускладненням у розумінні справжньої ідеології українських партій є історично усталена специфіка трактування належності партії до тієї чи іншої частини політичного спектру. Однак якщо підійти до аналізу ідеології партій з погляду соціально-економічних пріоритетів (які й визначали „правизну” чи „лівизну” партій у період становлення західних політичних систем), стає очевидно, що багато хто з українських „правих” можуть називатися націонал-демократами, але притому лишаються лівими чи лівоцентристами. Загалом сьогодні партії, окрім назви, мало чим відрізняються одна від одної. Їхня діяльність обмежується участю у виборах. Партійні програми здебільшого або відсутні, або є критикою існуючого режиму та діяльності інших партій. В результаті ми стикаємося з неможливістю налагодити ефективну роботу законодавчого органу, контролювати та гарантувати демократичні норми розвитку країни.

В цілому аналіз програмних засад політичних партій в Україні свідчить про абсолютну перевагу лівих та лівоцентристських ідей. Найпотужнішими з „ідеологічних” партій є самі ліві (КПУ, СПУ, непарламентська, але все ще відносно популярна ПСПУ), „бізнесові” ж партії активно використовують соціал-демократичну риторику, хоча за своєю природою є політичними утвореннями в інтересах великого бізнесу. В той же час націонал-демократичні партії, що традиційно вважаються „правими”, здебільшого в соціально-економічній сфері сповідують помірковано лівоцентристську чи принаймні центристську ідеологію („Наша Україна” за винятком ліберальної частини та частини націоналістів).

Фактично, масив так званих центристських партій є своєрідною копією „керівної і спрямовуючої” КПРС. Змістовні та сутнісні відмінності між ними є такими самими як між конкуруючими угрупованнями КПРС радянських часів, а єдиною справжньою ідеологією є безумовне слідування „генеральній лінії” (в нашому випадку – інтересам Президента), що, однак, не заважає їм намагатись всіма способами вплинути на центр прийняття рішень або, по можливості, захопити цей центр під свій контроль (провести свого кандидата в Президенти). Зрештою, ці партії складаються здебільшого з вихідців з КПРС або комсомолу, які зуміли пристосувати свою риторику до нових умов, однак не змінили й не могли змінити образ мислення. З цієї точки зору немає відмінності й між пропрезидентськими партіями та опозиційним Блоком Тимошенко, оскільки для тих й інших ідеологія є лише засобом приваблювання виборців та маскування своїх істинних намірів. Як результат, „центристи” навіть „хворіють” на ті ж хвороби, що й пізня КПРС: хронічний страх публічності, авторитаризм, відірваність від народу, безвідповідальність тощо.

Підкреслимо, партії в Україні – це бізнес-проекти, основна мета яких є лобіювання бізнес-інтересів на найвищому рівні. Як показує сумний досвід колишніх партій влади – Народно-демократичної партії, “Громади” – благополуччя неідеологічних/нелівих партій напряму залежить від їх доступу до владних важелів[1]. Іншою характерною особливістю є конфлікти в бізнесі між членами парламентської більшості, особливо у сфері приватизації, навіть в межах однієї партії[2].

Як наслідок, жодної „ідеологічної” партії, що відповідала б потребам сучасної держави, в Україні немає. Тим часом неминуче перетворення існуючих партій на партії європейського типу (наприклад, вже був помітний перехід СПУ на соціал-демократичні позиції) різко гальмується через об’єктивний конфлікт з новими, „бізнесовими” утвореннями. Ці останні стали природним ворогом „ідеологічних” партій. Претендуючи, знов-таки подібно КПРС, на вираження інтересів „всього народу”, вони не могли стерпіти опонентів. Потужним провідником відповідних настроїв був і є Президент Кучма. Однак в умовах політичної апатії та дезорієнтації більшості громадян така державна політика дала результати: сьогодні український парламент користується вкрай низькою довірою громадян.

Віртуальне партійне будівництво

Водночас, партійно-політична невизначеність формує широке поле для політичних спекуляцій, у тому числі через створення різноманітних „віртуальних” партій, котрі, не впливаючи суттєво на суспільно-політичний процес, сприяють зміцненню провладних політичних партій.

Найбільш масштабні “новітні” політичні проекти, створені в Україні, є дітищем іноземних (здебільшого російських) політтехнологів, для котрих наш виборець, система політичної влади, виборче законодавство є лише експериментальним майданчиком. Віртуальність подібних партійних утворень чітко проявилась на парламентських виборах 2002 року, де жоден з віртуальних партійних проектів не став успішним.

Партія Зелених України – одна з перших демократичних партій, зареєстрованих в Україні (1990 рік, друга зареєстрована після УРП). Традиційно рейтинг популярності цієї партії з моменту створення (так само як і рейтинг Демократичної партії) був досить високим. Але вибори 1990 року у мажоритарних округах принесли перемогу лише кільком десяткам представників партії, і то – стосовно лише органів місцевого самоврядування. 3 1994 до 1998 року, незважаючи на рейтинг, партія не мала прямого політичного впливу, розгалуженої регіональної структури із чіткою виконавчою дисципліною. Виходячи з цього, партія з самого початку виступала за пропорційну систему виборів, вбачаючи у цьому механізм для приходу до влади. Розрахунки цілком справдилися, що й продемонстрував 1998 рік.

Партія “Жінки за майбутнє” є яскравим прикладом того, як використовувалися застарілі російські розробки (ефект партії “Женщины России” Елли Памфілової) у сукупності зі значними, але абсолютно нераціональними витратами українських бізнесменів, почасти з владним протегуванням (участь у проекті родини Президента). Однак висока собівартість проекту, а також неможливість (попри витрати) створення його привабливого іміджу також призвели до програшу проекту.

Одним з найбільш яскравих, хоча й неефективних електоральних бізнес-проектів, було створення КОП (Команди озимого покоління). Більшість існуючих партій, окрім досить розвинених регіональних структур (реальних), мають традиційно значну кількість депутатів місцевого рівня, досить серйозні ідеологічні розробки, історію становлення, тісні міжнародні контакти, історію перебування у владі — ось комплекс факторів, що визначають “повноцінність” розвитку партійного руху в Україні. КОП — суспільний феномен, що не мав жодного з цих факторів.

Створення партії “Яблуко”, швидше за все, також було спробою повторити успішний російський варіант. Намагання співвіднестися у свідомості виборців з лібералами із російської партії “Яблоко” на чолі з Явлінським виявилося невдалим, оскільки ті, хто якось орієнтувався на російський політичний бомонд, не були однозначно готові сприймати українських послідовників російських лібералів, та й ще таких, яких вів за собою Михайло Бродський.

Всі ці партії – в різний час – викликали інтерес в першу чергу окремих представників крупно-середнього бізнесу, а також медіа-бізнесу. В той же час успіх цих партій великою мірою залежав від намірів влади. Окрім того, їхнє існування стало свідченням того, що наявність ідеологем не означає наявності ідеології.

Таким чином, практика довела, що створення та функціонування політичних структур, чиїм основним завданням є перетягування голосів, не має стратегічних перспектив. І навіть короткочасна популярність не дає можливості сподіватись на хоча б мінімальний успіх, котрий би ставав запорукою входження у владу.

Головні прогалини в партійно-політичні системі

Прогалини в існуючій системі партійного будівництва в Україні можна узагальнити наступним чином:

- відсутність міцного ідеологічного зв’язку партій з їхньою потенційною електоральною базою;

- слабкість та фрагментарність зусиль лівоцентристських, центристських, правоцентристських партій щодо формування, зміцнення та структуризації власної соціальної бази;

- відсутність харизматичного лідера нерадикальної політичної орієнтації;

- дискредитованість чи можливість дискредитації (зокрема, на міжнародній арені) політичних діячів, з яких можна було б створити харизматичного лідера;

- наявність півтора десятка дрібних партій (не спроможних самостійно виступити на виборах і взяти бодай 4%), дуже близьких чи ідентичних ідейно, що мають тільки організаційні розбіжності (номінальний поділ на окремі структури), але не в змозі об’єднати свої ресурси де-юре (давно об’єднуючи їх де-факто, особливо в регіонах).

Крім того, 

- партійні утворення, що мають доволі якісну, перспективну ідейну (іноді навіть ідеологічну) базу, та ті, котрі мають значний та дієвий технологічний ресурс, ніколи не перетинаються у виборчих кампаніях, і кожне програє через відсутність другої компоненти (яка могла б надолужити навіть відсутність лідера національного масштабу, харизматичної особистості);

- жодна з нерадикальних ідеологій, що мають на даний момент загальнонаціональну перспективу розвитку (соціал-демократична, неоконсервативна, неоліберальна, зелена), не оформлена теоретично та не має відповідної організаційної бази, отож, і не дотримується декларованої ідеології у своїй діяльності,

- жодна з партій, що виходили досі на вибори будь-якого рівня, при виборі стратегії не зважала свідомо на негативне сприйняття (здебільшого недовіру та відчуженість) середнім громадянином нових ідеологічних парадигм, насамперед ліберального чи консервативного спрямування; таке несприйняття потроху поширюється і на соціалістичну ідеологію, комуністична ж лишається викопним монстром, який може і надалі  бути представленим лише однією партією.

Інституційна неспроможність партій - основа маніпуляції суспільною думкою

Контроль владою правового поля у поєднанні з вкрай слабкими інститутами громадянського суспільства дозволяє впроваджувати різні маніпуляційні технології, без перешкод змінювати правила гри, спотворювати суспільно-політичну картину. Це, зокрема, виявляється в таких добре відомих фактах:

- будь-яка не провладна партія, що не зав’язана міцно на економічних інтересах (власних чи групових), в будь-який – зручний для влади – момент може перетворитися на пропрезидентську силу, зняти своїх кандидатів на користь влади, увійти в блок з президентськими партіями, злитися з котроюсь із них, почати розкольницький процес серед регіональних осередків колишніх партнерів;

- будь-який український політичний діяч має в своїй біографії епізоди, що можуть бути трактовані як кримінальний чи адміністративний злочин. Відповідно – його можна піддати кримінальному переслідуванню з будь-якого приводу чи без нього;

- будь-який захід політичної партії можна зірвати буденним рішенням місцевого рівня (розрив оренди, затримка поставок паперу, затримка на митниці, аварія газу, електрики, порушення санітарних норм, порушення процедури тощо);

- будь-яка публікація в пресі може бути призупинена чи знята в будь-який момент.

Важлива роль у маніпулюванні належить так званим неурядовим чи незалежним громадським інститутам, котрі створюють об’єктивне тло формування суспільної думки та суспільної поведінки. Не слід забувати, що тільки політичні партії конкурують між собою за спільну головну ціль – завоювання влади. Натомість в Україні громадські рухи та об’єднання використовуються у якості інструменту залучення електорату (через участь у таких рухах) для спонукання до „правильного голосування”. Тому все частіше в українському суспільстві широко застосовуються інструменти неполітичного тиску, зокрема через нав’язування результатів опитувань чи обговорень „народних ініціатив”.

Залучення „незаангажованих” інститутів, що викликають більшу, ніж партії, довіру суспільства, дозволяє у завуальованій формі надати суспільній свідомості потрібного напрямку. При цьому, звичайно, є можливість ширшого охоплення інтересів різних груп виборців, що загалом може створити ілюзію широкої підтримки партійно-політичного угрупування.

Втім, навіть за таких умов проблеми партійного будівництва залишатимуться, оскільки, по-перше, спостерігається загальне небажання українців брати участь у будь-якій партійній діяльності. По-друге – громадяни країни вже втомились від порожніх обіцянок тих чи інших партій, отож, довіра до можливого нового утворення буде мінімальною. Єдиним орієнтиром для переважної більшості виборців є ім’я пропонованого лідера.

Проблеми партійного будівництва через призму суспільної довіри

Минув рік після виборів до Верховної Ради – рік, наповнений протистояннями, що стосувалися виключно владних повноважень. Чи відбулись певні якісні зміни у партійно-політичному будівництві? Чи можемо ми стверджувати, що суспільство „оздоровилось”, стало більш політично свідомим та активним? Складається враження, що протягом першої та значної частини другої сесії вся парламентська діяльність зосереджувалась лише на боротьбі за керівні крісла та міністерські портфелі.

Нагадаємо результати виборів 2002 року по багатомандатному округу (див. табл. 1; також див. Додаток).

Табл. 1. Результати голосування 2002 року
Виборчий блок партій	Голосів „за” по Україні, тис.	% від загального	Кількість мандатів
Наша Україна (НУ)	6 108	23,6	70
КПУ	5 178	20,0	59
За Єдину Україну (ЗаЄдУ)	3 051	11,8	35
Блок Юлії Тимошенко (БЮТ)	1 882	7,3	22
СПУ	1 781	6,9	20
СДПУ(о)	1 627	6,3	19
"Блок Наталії Вітренко" (ПСПУ)	836	3,2
„Жінки за майбутнє”	548	2,1
"Команда озимого покоління"	525	2,0
КПУ (оновлена)	363	1,4
Партія зелених України (ПЗУ)	338	1,3
„Яблуко”	300	1,2
„Єдність”	282	1,1

Після виборів періодично проводилось опитування для визначення рейтингових змін. Звичайно, значна кількість таких опитувань носить замовний характер. Втім, навіть з урахуванням „похибок” можна стверджувати, що за рік популярність партій-переможниць виборів не зазнала суттєвих змін. Наведемо ранжування, подане Київським центром політичних досліджень та конфліктології за результатами опитування у лютому 2003 року (табл. 2).

Як бачимо, рейтинги партій та блоків залишаються досить стабільними, так само й структура розподілу голосів не зазнала суттєвих змін. Втім, зазначимо дві особливості. По-перше, певним чином покращив свої позиції блок "Наша Україна" - 26% (24,1-27,9%). По-друге, зникли з політичного горизонту партійні угруповання, котрі створювались спеціально під вибори і котрі наразі не вважають за доцільне проводити поточну політичну діяльність (очевидно, заощаджуючи сили та ресурси для виходу на політичну арену ближче до тих чи інших виборчих кампаній, насамперед, президентської). До таких угруповань належать “Жінки за майбутнє”, “Команда Озимого Покоління”, “Єдність”.

Такі показники, окрім того, свідчать про бідність українського політичного поля. Перш за все можемо констатувати, що переважна більшість партій чи партійних об’єднань може прирівнюватись до „кишенькових партій”, які хоч і мають лідерські визначені персоналії та джерела фінансування, проте не користуються важливим критерієм публічності – авторитетом і довірою виборців. Крім того, таке “консервативне” відношення українського електорату до політичного поля вказує на те, що новій політичній силі доведеться докласти додаткових зусиль, щоб не тільки привернути до себе увагу, але й переламати усталені стереотипи.

Незважаючи на географічне різноманіття (див. Додаток 1), практично вся партійна діяльність сконцентрована у Києві. Навіть протестні маніфестації збирали юрби лише у столиці, у всіх інших містах вони мали відверто жалюгідний характер. Звичайно, одним із пояснень цього є адміністративний вплив на проведення заходів у регіонах, втім, на сьогодні він не є домінуючим. Ми просто можемо констатувати, що регіони практично не охоплені партійно-політичним будівництвом, не є ініціативними центрами, не спроможні впроваджувати будь-які заходи без підтримки (насамперед, фінансової) з центру. Тому будь-яке утворення, котре воліло б активно утверджуватись серед населення мусить мати видиме представництво на рівні регіонів.