Держава

Соціально-політичні передумови формування партії

ЗМІСТ

I.  Суспільно-політичні контексти  формування нової громадсько-політичної сили

·   Проблеми української демократії

·   Ситуація щодо політичної активності

II. Політична арена в Україні – провідні гравці

III. Опис головних проблем партійно-політичного поля

·   Мімікрія партійних ідеологій

·   Віртуальне партійне будівництво

·   Головні  прогалини в партійно-політичній системі

·   Інституційна неспроможність партій  – основа маніпуляцій суспільною думкою

·   Проблеми партійного будівництва через призму суспільної довіри

IV.  Виклики та вимоги до нової політичної сили

·  Системні завдання партійного будівництва

ДОДАТКИ

ДОДАТОК 1. Партійне охоплення – у дзеркалі статистики

ДОДАТОК 2. Останні події партійного життя

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ПАРТІЇ

---

Сьогодні в Україні склалася ситуація, коли добробут та покращення якості життя українців залежить від подолання кризи політичних відносин. Нинішній період суспільно-політичної історії України характеризується консервацією застарілих інституцій державної влади. Остаточно себе вичерпали політичні інструменти та схеми прийняття рішень, котрими користується влада. Існуюча практика здійснення державної влади та наявний стан інфраструктур життєдіяльності не відповідають ані повсякденним інтересам простих громадян, ані суспільним уявленням про майбутнє. Більше того, вони перешкоджають розвитку суспільства.

Фасадна демократія довгий час приховувала справжнє обличчя багатьох політиків та їхню неспроможність вивести Україну на рівень Європейських держав. Заяви про реформування політичного устрою та інші поспішні заходи  вже не можуть переконати громадян України в щирості намірів влади. Занадто часто ми ставали свідками того, як перед владними структурами ставились гуманні, реформаторські, демократичні цілі та завдання, але використання адмінресурсу призводило до їх спотворення. З одного боку, така ситуація відштовхує від України інвесторів та продовжує заганяти національну економіку в тінь. З іншого боку, нормою стало безпрецедентне за всі роки Незалежності відчуження людей від влади, падіння довіри до державних і політичних діячів.

Політична криза, що торкнулася як внутрішньо-, так і зовнішньополітичного аспектів життя країни, своїм корінням виходить із пострадянських традицій та зумовлена:

-   дефіцитом участі громадськості в управлінні державними та гуманітарними процесами;

-   відсутністю норм та традицій політичного діалогу та врегулювання суперечностей (як між різними політичними силами, так і гілками влади);

-   відсутністю демократичних (плюралістичних) механізмів обговорення та прийняття стратегічних для  держави рішень;

Як наслідок, маємо подальше сповзання у прірву протистоянь та взаємних звинувачень, економічного зубожіння громадян країни. Все більше втрачається довіра до державної політики, а суспільно-політичні процеси в країні стають все менш керованими.

„Косметичні заходи”, до яких все частіше вдається влада, лише тимчасово приховують тенденції, що здатні призвести до катастрофічних наслідків. На часі радикальна реконструкція правил та способів політичної гри.

Політичні партії та об’єднання, які у цивілізованих країнах є чи не головною формою реалізації інтересів та прав громадян, в Україні стали лише інструментом боротьби за владу та засобом вибивання місць у Парламенті, що, власне, спотворює їх головну суспільну роль. Сьогодні більшість політичних гравців продовжують робити не те, що потрібно в цій ситуації, а лише те, що вони добре вміють і завжди робили. (Цей феномен називають – „хвіст крутить собакою”). Така активність на деякий час може здаватися ефективною і відволікти увагу суспільства від вирішення нагальних проблем. Однак спроби мобілізації адміністративного ресурсу для досягнення партикулярних інтересів несуть в собі загрозу для суспільства в цілому. Суспільство втомилося йти за лідерами, які є заручниками неефективної та неконтрольованої системи авторитарного державного управління. Конфронтація та конфлікти, – або політична апатія та дезорієнтація, – що обов’язково супроводжують неефективні та деструктивні дії влади, в сьогоднішній ситуації призведуть до ще більшої ескалації використання адмінресурсу.

Співіснування адміністративних схем мислення в обгортці демократичних декларацій може стати фатальним і для простих громадян, і для влади, і для потужних бізнес-груп. Програє все суспільство, коли:

1)   демократичні інститути управління існують лише у виборчих лозунгах;

2)   влада застосовує тоталітарні методи керівництва;

3)   демократія є лише прикриттям тіньових політичних схем;

4)   власне суспільство не підтримує реалізації державної політики та залишає країну;

5)   розвиток інститутів громадянського контролю гальмується всіма доступними засобами: залякуванням, підкупом та обманом.

Сьогоднішня політична ситуація підштовхує здорові сили суспільства до об’єднання, активної участі в зміні правил політичної гри, формування адекватних демократичних механізмів, здатних ефективно впливати на державні рішення та відстоювати інтереси суспільства. Нова суспільно-політична сила повинна стати координаційним центром різнотипних суб’єктів на єдиній програмно-ідеологічній платформі. Якщо не буде сформовано нової системи політичної взаємодії, Україна  може знову залишитись на узбіччі цивілізації.

* Пропоновану доповідь адресовано всім учасникам політичного процесу в Україні, зокрема тим, хто бачить краще майбутнє не просто у зміні політичної еліти, а у спільному випрацювані та впровадженні нових демократичних норм і способів громадсько-політичної діяльності, в збереженні права людей на вільне волевиявлення та реалізацію своїх інтересів.

** Метою даної доповіді є визначити реальні проблеми в громадсько-політичному житті країни, сформувати вимоги до нової політичної еліти та окреслити контури проекту громадсько-політичного об’єднання.

*** Автори доповіді розраховують:

1.    сформувати бачення щодо вимог, обмежень та способів ефективної роботи нової громадсько-політичної сили;

2.    провести на цій основі серію громадських консультацій по узгодженню принципових засад діяльності об’єднання;

3.    за результатами обговорень вийти на проект впровадження базових організаційних процесів, започатковуючи нову суспільно-політичну силу.

 

---

I.  СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ КОНТЕКСТИ  ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОЇ СИЛИ

---

Соціально-політичний контекст

Сьогоднішня система відносин влада-партії-бізнес-суспільство відтворила радянську систему управління: місце Компартії зайняв великий (напівтіньовий) бізнес, що „приріс” до влади у вигляді силових структур та Адміністрації Президента. Вплив цього надвладного утворення розповсюджується на регіони, місцевий рівень, гілки державної влади. Відірваність державної політики від потреб суспільства перетворила політичні партії виключно на інструмент адміністративної боротьби за владу. Український бізнес, як великий, так і середній, заради власного виживання змушений включатись у формування політично-підприємницьких структур під вивіскою всесвітньо відомих політичних брендів.

Зубожіння переважної більшості населення своїм суспільно-політичним наслідком має, з одного боку, повну втрату поваги та довіри до влади, з іншого – страх та відразу до самостійного критичного мислення та усвідомлення шляхів демократичних перетворень. Все більша залежність від влади, різке розшарування суспільства на бідних і багатих, несправедливість держави, яка не захищає бідних, а існує як джерело добробуту для багатих, призводять до капітуляції здорового глузду в суспільстві. Це дозволяє вузькому колу політиків-бізнесменів, в умовах повної підконтрольності їм ЗМІ, й надалі використовувати існуючу політичну систему для власного збагачення й виснаження ресурсів країни.

Позитивні суспільно-політичні зміни та утвердження демократичних принципів в Україні залежатимуть в першу чергу від того, чи зуміє більшість політичної еліти змінити систему координат своєї діяльності та політичні засоби вироблення державної політики, прийняття стратегічних рішень. Динаміка суспільного процесу сьогодні вимагає формування адекватних демократичних структур та механізмів, здатних ефективно впливати на державні рішення, відстоюючи інтереси суспільства, і цим може визначатись найважливіша місія партії нового типу.

Суперечності  української демократії

Динаміка становлення демократичних основ в Україні є вкрай млявою, що проявляється в консервуванні низки принципових проблем:

- Невідповідність влади суспільній динаміці. Породжується неадекватність інструментів державної політики демократичним процесам в суспільстві, а сама діюча влада вже не відповідає новому демократичному призначенню держави у суспільстві;

- Зіткнення старого планового господарського ладу з постіндустріальною економікою. Стара радянська економіка продовжує співіснувати в Україні з новими тенденціями постіндустріальної епохи та інформаційного суспільства, при цьому „вчорашня” економіка гальмує становлення нової, оскільки постійно вимагає підкачки ресурсів. Великі організаційні системи та індустріальні комплекси, створені в свій час для вирішення завдань соціалістичної економіки та військово-промислового комплексу, сьогодні продовжують жити й діяти за інерцією, хоча умови їхньої діяльності радикально змінилися;

- Відсутність надійних правил у відносинах  між  суспільно-економічними суб’єктами. Нечіткість функціональних відносин між учасниками політичного та економічного процесів і відсутність стабільних правил гри не дозволяють захищати громадянські права й приватну ініціативу. Натомість безконтрольність державного апарату, купівля привілеїв та зловживання владою обмежують приватну ініціативу й гальмують суспільний розвиток. Неструктурованість суспільства перешкоджає формуванню й відстоюванню його інтересів та не гарантує громадянам повноправну участь у політичному та соціально-економічному житті;

- Обмеження щодо реалізації інтересів громадян. Деклароване „нове ставлення” до людини не перейшло у площину практичних повсякденних справ внутрішньої політики держави. Замість накопичення людського капіталу Україна стрімко втрачає його. У розвинутих демократіях людський розвиток і знання є вирішальними чинниками всіх політичних, суспільних, економічних та виробничих процесів. В Україні ж люди є тягарем для бюджету держави, а знання і кваліфікація є тягарем для людей.

Ситуація щодо політичної активності

Обмеженість можливостей громадян у реалізації їх раціональної політичної активності спонукає до нігілістичних чи деструктивних позицій:           

- Синдром вуличної демократії свідчить, що „політикою” в Україні сьогодні займаються 1) ті, хто має все і боїться втратити статус-кво, 2) ті, кому нема чого втрачати;

- Громадсько-політичне життя в Україні майже повністю паралізоване. Влада в Україні і досі жорстко, тіньовим чином, підпорядкована центру. Це стосується як виконавчої, так і регіональної представницької влади, і до великої міри – самоврядування;

- Зневіра у демократичних принципах відштовхує підприємців та більш-менш благополучних людей від активної політичної позиції. Тому переважає псевдо-політична активність, що оформлюється через доведений до відчаю натовп. Однак у такого натовпу немає і не може бути єдиної політичної платформи, а є лише ситуативна поведінка, продиктована інтересами купки лідерів;

- Політичні партії в Україні в основному діють за тіньовими схемами та фінансуються тіньовим ресурсом, отриманим від кооперації з владою. Їхня головна роль – допомагати певним фінансово-політичним групам і надалі отримувати доступ до привілеїв (і, відповідно, надприбутків) через маніпуляції свідомістю, політичні інтриги та введення в оману громадян. Влада використовується як адміністративний ресурс;

- Демократичні інституції не спрацьовують. Через свою розрізненість демократичні сили не змогли скористатися результатами виборів для формування більшості, яка мала б взяти на себе відповідальність. Засоби масової інформації, котрими практично монопольно володіють провладні структури, сьогодні „грають в одні ворота”, нав’язуючи електорату однобічні уявлення.

---

II. ПОЛІТИЧНА АРЕНА В УКРАЇНІ – ПРОВІДНІ ГРАВЦІ

---

Звернімось дещо детальніше до опису головних суб’єктів політичного будівництва в Україні. До провідних гравців на сучасній політичній арені України відносяться влада (в широкому смислі), партії та їх парламентські фракції (котрі, в свою чергу, розподіляються на провладні та опозиційні сили), різноманітні кишенькові бізнес-політичні утворення, суспільні інститути, що мають прихований, втім заполітизований, характер своєї діяльності (наприклад, профспілки). Очевидним чином, за нинішніх умов влада перекриває практично все політичне поле, хоча всі владні структури разом користуються довірою не більше 20% населення. Провладні партії підпорядковують собі майже всі ресурси держави. Правове поле також контролюється владою, яка, зрозуміло, встановлює вигідні для себе (своєї партії) правила.

Влада тримається на обдурюванні свого народу, котре забезпечується за рахунок:

-  дефіцитом участі громадськості в управлінні державними та гуманітарними процесами;

- відсутністю норм та традицій політичного діалогу та врегулювання суперечностей (як між різними політичними силами, так і гілками влади);

­ - відсутністю демократичних (плюралістичних) механізмів обговорення та прийняття стратегічних для  держави рішень;

Існуючі непровладні партії спираються на:

-  виборців протестного типу;

-  тих, хто симпатизує ностальгічним гаслам;

-  тих, хто підтримує певні програмні засади (якщо такі є) й методи ведення політичної боротьби.

Вони, як правило, позбавлені інших ресурсів – адміністративного, фінансового та інформаційного – або мають вкрай обмежений доступ до них. Патріотичні сили відстоюють інтереси національного відродження України як суверенної держави. Ідеологічною основою лівих сил є критика існуючого режиму з точки зору широких соціальних гарантів, норм планового господарства, оновлення ідеалів радянського політичного устрою. У своїх програмних засадах українські ліві спираються на протиставлення ідеології західного капіталістичного суспільства та, як правило, виступають за відновлення союзу в рамках колишніх радянських республік. Радикальні опозиційні сили – уламки патріотичних, лівих, або навіть провладних сил – надають перевагу засобам боротьби за межами політичного простору.

Однак слід пам’ятати, що протест не є стимулом до конструктивних змін. Сам по собі він призводить лише до нового протесту та нової зміни влади, що заганяє країну в глухий кут. Завжди знайдуться прихильники вирішення складних питань швидкими та „простими” засобами, спираючись на підтримку незадоволених народних мас. Але такий елемент є не чинником суспільного розвитку, а, скоріше, стагнації, особливо за умов „кульгавої” демократії.

Натомість механізми політичної комунікації та взаємних консультувань партій покликані перевести міжпартійну боротьбу у площину суспільного миру і взаємної відповідальності за прийняття державних рішень. Вихід з існуючого ганебного стану політичного протистояння в Україні полягає у створенні рівних умов для партій шляхом введення нового політико-правового поля і правил гри. Формування реальної демократичної сили (політичної партії) вимагає в першу чергу змін у розумінні ролі партій в українському суспільстві та нових вимог до їх становлення і діяльності.

---

III. ОПИС ГОЛОВНИХ ПРОБЛЕМ ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНОГО ПОЛЯ

---

Мімікрія партійних ідеологій

Значним ускладненням у розумінні справжньої ідеології українських партій є історично усталена специфіка трактування належності партії до тієї чи іншої частини політичного спектру. Однак якщо підійти до аналізу ідеології партій з погляду соціально-економічних пріоритетів (які й визначали „правизну” чи „лівизну” партій у період становлення західних політичних систем), стає очевидно, що багато хто з українських „правих” можуть називатися націонал-демократами, але притому лишаються лівими чи лівоцентристами. Загалом сьогодні партії, окрім назви, мало чим відрізняються одна від одної. Їхня діяльність обмежується участю у виборах. Партійні програми здебільшого або відсутні, або є критикою існуючого режиму та діяльності інших партій. В результаті ми стикаємося з неможливістю налагодити ефективну роботу законодавчого органу, контролювати та гарантувати демократичні норми розвитку країни.

В цілому аналіз програмних засад політичних партій в Україні свідчить про абсолютну перевагу лівих та лівоцентристських ідей. Найпотужнішими з „ідеологічних” партій є самі ліві (КПУ, СПУ, непарламентська, але все ще відносно популярна ПСПУ), „бізнесові” ж партії активно використовують соціал-демократичну риторику, хоча за своєю природою є політичними утвореннями в інтересах великого бізнесу. В той же час націонал-демократичні партії, що традиційно вважаються „правими”, здебільшого в соціально-економічній сфері сповідують помірковано лівоцентристську чи принаймні центристську ідеологію („Наша Україна” за винятком ліберальної частини та частини націоналістів).

Фактично, масив так званих центристських партій є своєрідною копією „керівної і спрямовуючої” КПРС. Змістовні та сутнісні відмінності між ними є такими самими як між конкуруючими угрупованнями КПРС радянських часів, а єдиною справжньою ідеологією є безумовне слідування „генеральній лінії” (в нашому випадку – інтересам Президента), що, однак, не заважає їм намагатись всіма способами вплинути на центр прийняття рішень або, по можливості, захопити цей центр під свій контроль (провести свого кандидата в Президенти). Зрештою, ці партії складаються здебільшого з вихідців з КПРС або комсомолу, які зуміли пристосувати свою риторику до нових умов, однак не змінили й не могли змінити образ мислення. З цієї точки зору немає відмінності й між пропрезидентськими партіями та опозиційним Блоком Тимошенко, оскільки для тих й інших ідеологія є лише засобом приваблювання виборців та маскування своїх істинних намірів. Як результат, „центристи” навіть „хворіють” на ті ж хвороби, що й пізня КПРС: хронічний страх публічності, авторитаризм, відірваність від народу, безвідповідальність тощо.

Підкреслимо, партії в Україні – це бізнес-проекти, основна мета яких є лобіювання бізнес-інтересів на найвищому рівні. Як показує сумний досвід колишніх партій влади – Народно-демократичної партії, “Громади” – благополуччя неідеологічних/нелівих партій напряму залежить від їх доступу до владних важелів[1]. Іншою характерною особливістю є конфлікти в бізнесі між членами парламентської більшості, особливо у сфері приватизації, навіть в межах однієї партії[2].

Як наслідок, жодної „ідеологічної” партії, що відповідала б потребам сучасної держави, в Україні немає. Тим часом неминуче перетворення існуючих партій на партії європейського типу (наприклад, вже був помітний перехід СПУ на соціал-демократичні позиції) різко гальмується через об’єктивний конфлікт з новими, „бізнесовими” утвореннями. Ці останні стали природним ворогом „ідеологічних” партій. Претендуючи, знов-таки подібно КПРС, на вираження інтересів „всього народу”, вони не могли стерпіти опонентів. Потужним провідником відповідних настроїв був і є Президент Кучма. Однак в умовах політичної апатії та дезорієнтації більшості громадян така державна політика дала результати: сьогодні український парламент користується вкрай низькою довірою громадян.

Віртуальне партійне будівництво

Водночас, партійно-політична невизначеність формує широке поле для політичних спекуляцій, у тому числі через створення різноманітних „віртуальних” партій, котрі, не впливаючи суттєво на суспільно-політичний процес, сприяють зміцненню провладних політичних партій.

Найбільш масштабні “новітні” політичні проекти, створені в Україні, є дітищем іноземних (здебільшого російських) політтехнологів, для котрих наш виборець, система політичної влади, виборче законодавство є лише експериментальним майданчиком. Віртуальність подібних партійних утворень чітко проявилась на парламентських виборах 2002 року, де жоден з віртуальних партійних проектів не став успішним.

Партія Зелених України – одна з перших демократичних партій, зареєстрованих в Україні (1990 рік, друга зареєстрована після УРП). Традиційно рейтинг популярності цієї партії з моменту створення (так само як і рейтинг Демократичної партії) був досить високим. Але вибори 1990 року у мажоритарних округах принесли перемогу лише кільком десяткам представників партії, і то – стосовно лише органів місцевого самоврядування. 3 1994 до 1998 року, незважаючи на рейтинг, партія не мала прямого політичного впливу, розгалуженої регіональної структури із чіткою виконавчою дисципліною. Виходячи з цього, партія з самого початку виступала за пропорційну систему виборів, вбачаючи у цьому механізм для приходу до влади. Розрахунки цілком справдилися, що й продемонстрував 1998 рік.

Партія “Жінки за майбутнє” є яскравим прикладом того, як використовувалися застарілі російські розробки (ефект партії “Женщины России” Елли Памфілової) у сукупності зі значними, але абсолютно нераціональними витратами українських бізнесменів, почасти з владним протегуванням (участь у проекті родини Президента). Однак висока собівартість проекту, а також неможливість (попри витрати) створення його привабливого іміджу також призвели до програшу проекту.

Одним з найбільш яскравих, хоча й неефективних електоральних бізнес-проектів, було створення КОП (Команди озимого покоління). Більшість існуючих партій, окрім досить розвинених регіональних структур (реальних), мають традиційно значну кількість депутатів місцевого рівня, досить серйозні ідеологічні розробки, історію становлення, тісні міжнародні контакти, історію перебування у владі — ось комплекс факторів, що визначають “повноцінність” розвитку партійного руху в Україні. КОП — суспільний феномен, що не мав жодного з цих факторів.

Створення партії “Яблуко”, швидше за все, також було спробою повторити успішний російський варіант. Намагання співвіднестися у свідомості виборців з лібералами із російської партії “Яблоко” на чолі з Явлінським виявилося невдалим, оскільки ті, хто якось орієнтувався на російський політичний бомонд, не були однозначно готові сприймати українських послідовників російських лібералів, та й ще таких, яких вів за собою Михайло Бродський.

Всі ці партії – в різний час – викликали інтерес в першу чергу окремих представників крупно-середнього бізнесу, а також медіа-бізнесу. В той же час успіх цих партій великою мірою залежав від намірів влади. Окрім того, їхнє існування стало свідченням того, що наявність ідеологем не означає наявності ідеології.

Таким чином, практика довела, що створення та функціонування політичних структур, чиїм основним завданням є перетягування голосів, не має стратегічних перспектив. І навіть короткочасна популярність не дає можливості сподіватись на хоча б мінімальний успіх, котрий би ставав запорукою входження у владу.

Головні прогалини в партійно-політичні системі

Прогалини в існуючій системі партійного будівництва в Україні можна узагальнити наступним чином:

- відсутність міцного ідеологічного зв’язку партій з їхньою потенційною електоральною базою;

- слабкість та фрагментарність зусиль лівоцентристських, центристських, правоцентристських партій щодо формування, зміцнення та структуризації власної соціальної бази;

- відсутність харизматичного лідера нерадикальної політичної орієнтації;

- дискредитованість чи можливість дискредитації (зокрема, на міжнародній арені) політичних діячів, з яких можна було б створити харизматичного лідера;

- наявність півтора десятка дрібних партій (не спроможних самостійно виступити на виборах і взяти бодай 4%), дуже близьких чи ідентичних ідейно, що мають тільки організаційні розбіжності (номінальний поділ на окремі структури), але не в змозі об’єднати свої ресурси де-юре (давно об’єднуючи їх де-факто, особливо в регіонах).

Крім того, 

- партійні утворення, що мають доволі якісну, перспективну ідейну (іноді навіть ідеологічну) базу, та ті, котрі мають значний та дієвий технологічний ресурс, ніколи не перетинаються у виборчих кампаніях, і кожне програє через відсутність другої компоненти (яка могла б надолужити навіть відсутність лідера національного масштабу, харизматичної особистості);

- жодна з нерадикальних ідеологій, що мають на даний момент загальнонаціональну перспективу розвитку (соціал-демократична, неоконсервативна, неоліберальна, зелена), не оформлена теоретично та не має відповідної організаційної бази, отож, і не дотримується декларованої ідеології у своїй діяльності,

- жодна з партій, що виходили досі на вибори будь-якого рівня, при виборі стратегії не зважала свідомо на негативне сприйняття (здебільшого недовіру та відчуженість) середнім громадянином нових ідеологічних парадигм, насамперед ліберального чи консервативного спрямування; таке несприйняття потроху поширюється і на соціалістичну ідеологію, комуністична ж лишається викопним монстром, який може і надалі  бути представленим лише однією партією.

Інституційна неспроможність партій - основа маніпуляції суспільною думкою

Контроль владою правового поля у поєднанні з вкрай слабкими інститутами громадянського суспільства дозволяє впроваджувати різні маніпуляційні технології, без перешкод змінювати правила гри, спотворювати суспільно-політичну картину. Це, зокрема, виявляється в таких добре відомих фактах:

- будь-яка не провладна партія, що не зав’язана міцно на економічних інтересах (власних чи групових), в будь-який – зручний для влади – момент може перетворитися на пропрезидентську силу, зняти своїх кандидатів на користь влади, увійти в блок з президентськими партіями, злитися з котроюсь із них, почати розкольницький процес серед регіональних осередків колишніх партнерів;

- будь-який український політичний діяч має в своїй біографії епізоди, що можуть бути трактовані як кримінальний чи адміністративний злочин. Відповідно – його можна піддати кримінальному переслідуванню з будь-якого приводу чи без нього;

- будь-який захід політичної партії можна зірвати буденним рішенням місцевого рівня (розрив оренди, затримка поставок паперу, затримка на митниці, аварія газу, електрики, порушення санітарних норм, порушення процедури тощо);

- будь-яка публікація в пресі може бути призупинена чи знята в будь-який момент.

Важлива роль у маніпулюванні належить так званим неурядовим чи незалежним громадським інститутам, котрі створюють об’єктивне тло формування суспільної думки та суспільної поведінки. Не слід забувати, що тільки політичні партії конкурують між собою за спільну головну ціль – завоювання влади. Натомість в Україні громадські рухи та об’єднання використовуються у якості інструменту залучення електорату (через участь у таких рухах) для спонукання до „правильного голосування”. Тому все частіше в українському суспільстві широко застосовуються інструменти неполітичного тиску, зокрема через нав’язування результатів опитувань чи обговорень „народних ініціатив”.

Залучення „незаангажованих” інститутів, що викликають більшу, ніж партії, довіру суспільства, дозволяє у завуальованій формі надати суспільній свідомості потрібного напрямку. При цьому, звичайно, є можливість ширшого охоплення інтересів різних груп виборців, що загалом може створити ілюзію широкої підтримки партійно-політичного угрупування.

Втім, навіть за таких умов проблеми партійного будівництва залишатимуться, оскільки, по-перше, спостерігається загальне небажання українців брати участь у будь-якій партійній діяльності. По-друге – громадяни країни вже втомились від порожніх обіцянок тих чи інших партій, отож, довіра до можливого нового утворення буде мінімальною. Єдиним орієнтиром для переважної більшості виборців є ім’я пропонованого лідера.

Проблеми партійного будівництва через призму суспільної довіри

Минув рік після виборів до Верховної Ради – рік, наповнений протистояннями, що стосувалися виключно владних повноважень. Чи відбулись певні якісні зміни у партійно-політичному будівництві? Чи можемо ми стверджувати, що суспільство „оздоровилось”, стало більш політично свідомим та активним? Складається враження, що протягом першої та значної частини другої сесії вся парламентська діяльність зосереджувалась лише на боротьбі за керівні крісла та міністерські портфелі.

Нагадаємо результати виборів 2002 року по багатомандатному округу (див. табл. 1; також див. Додаток).

Табл. 1. Результати голосування 2002 року
Виборчий блок партій	Голосів „за” по Україні, тис.	% від загального	Кількість мандатів
Наша Україна (НУ)	6 108	23,6	70
КПУ	5 178	20,0	59
За Єдину Україну (ЗаЄдУ)	3 051	11,8	35
Блок Юлії Тимошенко (БЮТ)	1 882	7,3	22
СПУ	1 781	6,9	20
СДПУ(о)	1 627	6,3	19
"Блок Наталії Вітренко" (ПСПУ)	836	3,2
„Жінки за майбутнє”	548	2,1
"Команда озимого покоління"	525	2,0
КПУ (оновлена)	363	1,4
Партія зелених України (ПЗУ)	338	1,3
„Яблуко”	300	1,2
„Єдність”	282	1,1

Після виборів періодично проводилось опитування для визначення рейтингових змін. Звичайно, значна кількість таких опитувань носить замовний характер. Втім, навіть з урахуванням „похибок” можна стверджувати, що за рік популярність партій-переможниць виборів не зазнала суттєвих змін. Наведемо ранжування, подане Київським центром політичних досліджень та конфліктології за результатами опитування у лютому 2003 року (табл. 2).

Табл. 2. Результати опитування щодо політичних преференцій

НУ	КПУ	БЮТ	ЗаЄдУ	СДПУ(о)	СПУ	ПЗУ	ПСПУ	Проти всіх	Не голосував би	Не визначився
26,4	15,5	7,8	6,1	5,9	4,7	1,8	1,8	8,8	5,1	15,3

Як бачимо, рейтинги партій та блоків залишаються досить стабільними, так само й структура розподілу голосів не зазнала суттєвих змін. Втім, зазначимо дві особливості. По-перше, певним чином покращив свої позиції блок "Наша Україна" - 26% (24,1-27,9%). По-друге, зникли з політичного горизонту партійні угруповання, котрі створювались спеціально під вибори і котрі наразі не вважають за доцільне проводити поточну політичну діяльність (очевидно, заощаджуючи сили та ресурси для виходу на політичну арену ближче до тих чи інших виборчих кампаній, насамперед, президентської). До таких угруповань належать “Жінки за майбутнє”, “Команда Озимого Покоління”, “Єдність”.

Такі показники, окрім того, свідчать про бідність українського політичного поля. Перш за все можемо констатувати, що переважна більшість партій чи партійних об’єднань може прирівнюватись до „кишенькових партій”, які хоч і мають лідерські визначені персоналії та джерела фінансування, проте не користуються важливим критерієм публічності – авторитетом і довірою виборців. Крім того, таке “консервативне” відношення українського електорату до політичного поля вказує на те, що новій політичній силі доведеться докласти додаткових зусиль, щоб не тільки привернути до себе увагу, але й переламати усталені стереотипи.

Незважаючи на географічне різноманіття (див. Додаток 1), практично вся партійна діяльність сконцентрована у Києві. Навіть протестні маніфестації збирали юрби лише у столиці, у всіх інших містах вони мали відверто жалюгідний характер. Звичайно, одним із пояснень цього є адміністративний вплив на проведення заходів у регіонах, втім, на сьогодні він не є домінуючим. Ми просто можемо констатувати, що регіони практично не охоплені партійно-політичним будівництвом, не є ініціативними центрами, не спроможні впроваджувати будь-які заходи без підтримки (насамперед, фінансової) з центру. Тому будь-яке утворення, котре воліло б активно утверджуватись серед населення мусить мати видиме представництво на рівні регіонів.

---

IV.  ВИКЛИКИ ТА ВИМОГИ ДО НОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИЛИ

---

За умов дезорієнтації суспільства партійне будівництво значно ускладнюється, натомість з’являються значні можливості для маніпулювання. Підкреслимо, найпоширенішими ознаками маніпулятивності в середовищі українських партій є:

- невідповідність декларованої ідеології, цілей та принципів партії її практиці та дійсним пріоритетам;

- невідповідність цих же декларованих цілей та гасел ресурсам, на котрі спираються партії.

Таким чином, ситуація в суспільстві та характер політичних відносин в Україні вимагає створення центру нової громадсько-політичної консолідації та кооперації, здатного не тільки продукувати лозунги, а й управляти очікуваннями різноманітних сил та перерости у партію нового, Європейського зразка. Не можна допустити, щоб розвиток громадянського суспільства, що зароджується в Україні, становлення інститутів громадського контролю, були зупинені. Це поставить під загрозу демократичність самого політичного процесу, зокрема, проведення всіх наступних виборів.

Першочерговим завданням на початковому етапі є створення та впровадження механізмів управління активністю досі розрізнених сил суспільства. Цілеспрямована реалізація таких механізмів структурує суспільство в рамках єдиного Об’єднання громадських та політичних сил. Діяльність Об’єднання з необхідністю має відбуватись на рівні:

- влади, зокрема Парламенту – щоб унеможливити торгівлю рішеннями та законами, забезпечити впровадження демократичних норм законопроектної роботи, зокрема цивілізовану співпрацю та обговорення у політичному та громадському полі;

- політичного поля – щоб забезпечити впровадження демократичних правил політичної гри, котрі дозволяють перевести боротьбу партій та сил у площину конкуренції позицій та програм;

- громадськості – щоб створити проектно-аналітичну мережу, інфраструктуру комунікації, яка б дозволяла випрацьовувати політичні ініціативи, реалізовувати рішення та забезпечувати донесення позиції політичної еліти.

Для досягнення цієї мети Об’єднання має виставити в своїй діяльності такі пріоритетні цілі:

- збереження можливості для реалізації добровільного волевиявлення громадян України;

- забезпечення відкритого режиму політичного процесу та, зокрема, ведення виборчої кампанії всіма претендентами;

- формування довіри не тільки до лідерів Об’єднання, але, головне, повернення довіри до самого інституту влади в Україні з боку більшості громадян країни, як ключового механізму дотримання демократичних норм в країні.

Для ефективної та прозорої реалізації зазначених цілей доцільним є розгортання процесу погодження суспільно-політичного договору між учасниками Об’єднання. В основі договору повинні лежати:

- погоджені пріоритети та механізми реалізації Стратегії для України;

- засади співпраці суспільно-політичних сил в рамках Об’єднання, а також

- принципи та необхідні умови реорганізації Об’єднання в єдину партію Європейського зразка

Договір повинен стати основою громадської довіри та підтримки перетворень, які здійснюватиме нова влада. Очевидно, що широка довіра населення до нового Об’єднання є першою й необхідною умовою його успіху. Справа перетворення української політичної системи, зміни „правил гри” та створення цивілізованих механізмів влади вимагає від нової сили здатності спиратися на широкі маси у досягненні своїх цілей.

В свою чергу, відкритість партії та прозорість механізмів її зв’язку з виборцями стануть запорукою того, що партія дійсно буде „партією нового зразка”, а відтак – започаткує процес докорінного реформування політичної системи України в сенсі ролі політики та політичних партій в житті суспільства, нового розуміння політики політиками й виборцями.

Отже, при формуванні передвиборчої програми партії нового типу маємо в першу чергу ставити наголос на формуванні правового суспільства та інституційних змінах, що захищають демократію. Для цього треба своєчасно викривати проблемні області суспільного та державного життя, знаходити шляхи їх розв’язання. Деякі з таких шляхів зазвичай формулюються у передвиборчих програмах партій та у документах владних структур. Але, як правило, після визначення немає самого просування. Новий підхід має полягати у технічній, конструктивній позиції, в якій не тільки констатується необхідність змін, але й: 

– наголошується на їхній революційності, актуальності та кардинальній важливості для всього людства і України зокрема;

– вводяться, на основі усвідомлення важливості та революційності цих змін, нові критерії діяльності суспільних та державних інституцій;

– ці критерії повинні використовуватися в першу чергу у власній роботі.

Отже, на відміну від передвиборчих програм партій, цей підхід не обмежується критикою існуючого режиму або недоліків програм інших політичних сил. Це не є також пропаганда „нових європейських цінностей”, яка вже не витримує критики й звинувачень у „відриві від нашої реальності”. Для нас зрозуміти зміни – це визначити нові критерії у власній роботі. Партія у демократичному суспільстві – це політична еліта, яка на собі вирощує і вносить у суспільне життя нові взірці, що задають основні горизонти і напрямки розвитку. Ключовими з них для нас є:

- Революція у відносинах та зміна характерів економічних і суспільних суб’єктів. Розмитість політичного й соціального простору та відсутність стабільних правил гри при стрімкому розшаруванні суспільства надалі неприпустимі. Чіткість  відносин між учасниками політичного, економічного процесів, структурованість суспільства мають бути забезпечені демократичними та державними інституціями, які не обмежують, а сприяють приватній ініціативі, на ділі гарантують громадянам відстоювання їх інтересів та легітимну участь у політичному, соціально-економічному житті.

- Потреба поставити людину у центр координат державної політики. Сьогодні в Україні людина зазнає величезних обмежень щодо власної самореалізації. Значна частка українців позбавлена можливості реалізувати себе на батьківщині. Як потенційні професіонали і як громадяни, вони не мають доступу до сучасних технологій, інструментів (або кількість тих, хто має такий доступ, а також сферу застосування своїх амбіцій, дуже обмежена у порівнянні зі станом справ у інших країнах).

Звичайно, країна, нація в багатьох аспектах асоціюються з політичною елітою, а тому необхідно кілька слів сказати про ті засади лідерства, котрі неодмінно мають враховуватись. Країна, котра вважає себе цивілізованою у сучасній Європі і сучасному глобалізованому світі, повинна беззаперечно прийняти й ті цінності, котрими живе Європа. І, в свою чергу, європейське та світове співтовариство ідентифікує, розпізнає національних лідерів, національну еліту відповідно до тих інструментів, цінностей і норм політичної роботи, котрих вони (національні лідери) дотримуються чи котрими користуються. Такі цінності досить чітко визначені й працюють через міжнародні інститути. Це СОТ, де встановлюються правила міжнародної торгівлі та економічних відносин, ЄС – демократичні та гуманітарні інститути, НАТО – колективна система безпеки. Зрозуміло, що взаємодія та співпраця країни в зазначених інститутах у переважній більшості аспектів залежить від того, яких поглядів чи якої політики дотримується політична еліта країни. Важливим також є питання, чи в змозі вона вести рівний позиційний діалог з елітами інших країн, представляти та відстоювати національні інтереси, а також взяти на себе відповідальність за вирішення глобальних завдань.

Сьогодні світ шукає політиків, яким він може довіряти, які спроможні втілювати й підтримувати гуманітарні цінності. Політичні лідери України мають взяти на себе відповідальність за процеси в державі не тільки перед своїм народом, але й перед державами-сусідами та міжнародними партнерами.

В сьогоднішніх умовах значну роль відіграють особистості політиків, які користуються підтримкою народу (приклад – надання перед останніми виборами політичним силам назв за іменами їх лідерів). Безумовно, у створенні нової партії цей фактор відіграватиме засадничу роль (згадаймо феномен В.Ющенка). Водночас вкрай небезпечним є робити ставку на цей фактор і надалі, в процесі розбудови й функціонування партії, оскільки можливі помилки партії скоро почнуть створювати зворотну дію, знижуючи популярність і її лідера. Якщо партія зуміє забезпечити відповідність своїх дій своїм деклараціям і, що не менш важливо, донести факт існування такої відповідності до виборця, вона досить швидко займе міцні позиції на електоральному полі, а також перестане сприйматися як „партія однієї людини” (що, на жаль, притаманне сьогоднішній „Нашій Україні” нарівні з переважною більшістю інших). В іншому випадку „кредитування довірою” дуже скоро зміниться на бажання виборців „вивести капітал”, тобто розпочнеться різке падіння популярності партії, що може надовго дискредитувати і партію, і її лідера, і саму можливість створення якісно нової політичної сили.

Для політичної партії нового типу така революція у ставленні до людей має доповнюватися формулюванням нової функції держави. На відміну від економічних та соціальних (громадських) потреб, які все більше стають прерогативами приватного та недержавного секторів, держава має приділяти все більше уваги людському розвиткові. Нова політична сила, що проголосить (і гарантуватиме подальше послідовне впровадження) доступ до знань та інформації, формування якісних змін у гуманітарній сфері своїми пріоритетами, забезпечить собі прихильників серед найбільш свідомої та відповідальної частини електорату, а також серед світових лідерів – конструкторів світової та регіональних систем безпеки у третьому тисячолітті. Саме людський чинник і знання стають сьогодні головними чинниками, що визначають успіх на світових ринках праці та капіталу.

Системні завдання партійного будівництва

Першочерговими завданнями у формуванні ядра Об’єднання є організаційне становлення та координація наступних видів робіт:

- стратегічний аналіз, постановка та постійне уточнення політичних цілей (включає в себе вивчення та аналіз цілей політичних конкурентів); 

- розробка та впровадження коротко-, середньо- та довгострокових проектів позитивних змін, що організовані як мережа, доповнюють одне одного і діють як елементи, складові єдиної стратегії. На підставі розуміння цілей, на основі моніторингу здійснення проектів і  дослідження (позитивних і негативних) тенденцій у суспільстві, відбувається

- оформлення власної позиції політичної сили щодо поточних внутрішньо-, зовнішньополітичних подій, проблем і перспектив розвитку суспільства, регіону, світу.

Відтак одним з найважливіших завдань нової партії має стати узгодження декларацій та практичної діяльності. Для цього, зокрема, необхідно забезпечити:

- постійне роз’яснення виборцям позиції партії з принципових питань внутрішньої та зовнішньої політики;

- донесення виборцям у зрозумілий формі принципів стратегічного бачення партією найважливіших напрямків розвитку країни;

- донесення до виборців відомостей про реальні дії партії, спрямовані на виконання цих принципів.

Таким чином, важливим завданням є забезпечення комунікації між партією й виборцями. Неуспіх піар-стратегій нинішніх українських партій (мова йде про низький рівень довіри до них), показує, що така комунікація ні в якому разі не повинна здійснюватись винятково "згори вниз", як це, за взірцем КПРС, має місце у переважній більшості сучасних українських партій. ЗМІ не стали ефективними ресурсами виборчих кампаній. Як показали вибори, довге та позбавлене смислу перебування в інформаційному просторі не означає збільшення рейтингу довіри. Здебільшого населення не сприйняло пропаганду, що нав’язувалась за їх допомогою.

Отож, комунікація із суспільством має відбуватися у ширших (аніж існуючі) формах, і зокрема:

- зв’язок із референтними групами через участь у прямих обговореннях;

- залучення до розробки Стратегії для України, яка знайде відображення в програмі Об’єднання (зокрема, в рамках регіональних обговорень, створення програм соціально-економічного розвитку регіонів);

- через презентацію програми у національних та іноземних ЗМІ, що висвітлюватимуть проектні роботи;

- через залучення національної інтелектуальної еліти до розробки міжнародних проектів в рамках стратегії,

- через участь у молодіжній кадровій програмі;

- через локальні проекти у соціальній, економічній, освітній сферах.

Майбутня парламентська діяльність відбуватиметься у стані постійної війни, ситуації тиску та саботажу законодавчих та інших ініціатив. Це не може недооцінюватись, однак і не повинно передчасно „залякувати”. Політична партія у сучасному демократичному суспільстві – це еліта, яка своєю діяльністю вносить у суспільне життя нові соціальні взірці, що задають основні орієнтири, горизонти і напрямки розвитку. Це відбувається за рахунок поступової зміни системи координат, оцінок, якими користуються різні соціальні актори, прості люди при прийнятті рішень. Втім, хибною є думка, що це відбувається само собою, що такі орієнтири та оцінки еволюційно змінюються у позитивному напрямку і все одно „все буде добре”. Так само як і віра у прогрес, його протилежність – песимізм чи фаталізм – також є помилковими і для нас неприйнятними. Такою ж помилковою, з точки зору нової української політичної сили, є віра у всесильність маніпуляції свідомістю людей – попередні вибори та крах політичних машин доводять обмеженість примусу та піарівських технологій.

Проте, підкреслимо, якими б реформаційними не були зусилля влади чи реформаторських груп, в основі всіх перетворень лежать сучасні інститути власності, свободи, безпеки. Інституційна реформа в Україні ще не починалася, а тому і не має спроможних та ефективних механізмів державного управління. Проблематика має й іншу складову - сьогодні сама Європа знаходиться у стані глибоких змін внаслідок свого розширення. В цьому контексті вимоги до інститутів в Україні стають ще більш жорсткими – ми практично не маємо права на політичне та економічне свавілля.

Основними джерелами донесення, оприлюднення ідей та позиції претендента мають стати – відкритий безпосередній діалог, виступи перед аудиторіями, публікації на болючі теми, зрозумілі всім відповіді на проблемні питання. Формування комунікаційної інфраструкутри стає з самого початку першочерговим для партії нового типу і має відповідати наступним вимогам:

- оприлюднення власної стратегічної позиції та основних положень програми Об’єднання. Така позиція має підкріплюватися розробками і втіленням конкретних соціальних (сферних) проектів, хід здійснення і результати котрих збільшують вагу заявлених положень.

- створення умов для постійного конструктивного діалогу Об’єднання  з суспільством. Щоб стати інструментом перемоги на президентських виборах, цей діалог має бути а) змістовним, тобто торкатися справжніх проблем і мати результативні практичні наслідки й продукти, котрими можуть скористатися у своїй ситуації звичайні люди; б) горизонтальним, тобто його (діалогу) рівноправними учасниками мають бути громадськість, суспільство, прості люди; і саме їхні послання мають спрямовувати дискусію та визначати результати такого діалогу.

На завершення вкажемо, що Україна для Європи хоча і є "прикордонням", однак близькою, тому переважна більшість проблем є взаємопов’язаними. Стабільність у регіоні обумовлена тим, що хоча розширення ЄС – процес незворотній і відображає довгострокові цілі Європи, однак і ціна нереалізації цього проекту буде досить високою, особливо якщо розширення не виправдає сподівань країн-кандидатів. Крім того, для старих членів ЄС його розширення на Схід пов'язується не лише зі сподіваннями на розвиток торгівлі, завоюванням нових ринків і зростанням добробуту, але й з новими тривогами щодо додаткових фінансових навантажень, міграційних проблем тощо.

Отже, українські проблеми, становлення демократії в Україні так само важливі для Європи, як і для самої України. Більше того, ми вважаємо і віримо в це, що Україна – це форпост, “передова лінія фронту” поширення демократичних Європейських цінностей далі на Схід. Ми маємо для цього достатньо сил і всі підстави. До того ж, у нас немає іншого вибору – завдяки історії та геополітичному положенню наша дежрава приречена бути провідником європейського.

---

ДОДАТОК 1. Партійне охоплення – у дзеркалі статистики

---

Політична структура парламенту у відповідності до чисельності фракцій має наступний вигляд:

Кількісний склад фракцій, станом на 03.04.2003
Фракція чи група	Кількість депутатів
Позафракційні	18
Наша Україна	102
КПУ	60
ПППУ та "Трудова Україна *	43
Регіони України *	43
Соціал-демократична партія України (о) *	38
Демократичні ініціативи *	22
СПУ	20
Європейський вибір *	20
Народовладдя *	19
Блок Юлії Тимошенко	18
Аграрна партія України *	16
Народно-демократична партія *	16
Народний вибір *	15
* входять у склад більшості

Практично кожна з фракцій та депутатських груп „більшості” має свого представника в уряді (за винятком „Демократичних ініціатив” С.Гавриша, „Народного вибору”, М.Гапочки та “Народовладдя” Б.Губського), що, однак, не відобразилося на якості співробітництва між виконавчою та законодавчою владою.

Фракція	Кількість портфелів	Міністри
“Регіони України” та “Європейський вибір”	2	Прем’єр-міністр В.Янукович Перший віце-прем’єр – министр фінансів М.Азаров
СДПУ (о)	4	Віце-прем’єр-міністр паливно-енергетичного комплексу В.Гайдук Міністр освіти В.Кремень Міністр праці і соціальної політики М.Папієв Міністр транспорту Г.Кірпа
“ППУ”– «Трудова Україна”	3	Віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Д.Табачник Міністр економіки В.Хорошковський Міністр промислової політики А.Мялиця
АПУ	2	Віце-прем’єр з питань АПК І.Кириленко Міністр аграрної політики С.Рижук
НДП	2	Міністр культури Ю.Богуцький Міністр охорони навколишнього середовища В.Шевчук

У відповідності до Конституції, через рік після виборів всі партії України повинні відзвітувати перед Мінюстом і пройти перевірку на предмет відповідності їх діяльності прийнятому парламентом у квітні 2001 року Закону про політичні партії.

Усі політичні партії мають надати Міністерству юстиції документи, які відповідають вимогам статей закону «Про політичні партії України». Пакет документів, у відповідності до закону, передбачає наявність статуту політичної партії, програмного документа, а також відомостей про організаційну структуру. Хоча, це є першим формальним контролем діяльності партій, втім значимість не слід переоцінювати, оскільки навіть неподання вказаних документів не означає припинення існування партії (далі перевірки, прийняття певних рішень стосовно відповідності конституційних норм, подання до Верховного Суду України про вилучення реєстраційного свідоцтва тощо). Зрозуміло, що такого сорту перевірки навряд чи можна вважати „небезпечними” для партій, оскільки важко уявити, що в Україні існують партійні утворення, котрі можна звинуватити у „антиконституційній діяльності” чи діяльності, спрямованій на „насильницьке повалення державного ладу”, „сіяння міжнаціональної ворожнечі”.

За даними Міністерства юстиції, станом на 12 лютого 2003 року в Україні зареєстровано 124 політичних партій. За період з 20 травня 2002 року по цей час три політичні партії – Українська народна партія “Собор” (УНП “Собор”), партія “Міжрегіональний блок реформ” та партія Підтримки Вітчизняного Виробника припинили свою діяльність. Разом з тим, Мінюстом зареєстровано дві нові партії – Всеукраїнську народну партію соціальної справедливості “Союз чорнобильців України” та політичну партію “Союз анархістів України”. Звичайно, для оцінки партійного впливу важлива роль належить регіональному будівництву.

---

Так, станом на 20 травня 2002 року загальна кількість місцевих організацій політичних партій України складала 19558, у тому числі обласних 1897, міських 4790, районних у місті 1766, районних 11105 організацій політичних партій (див. таблицю ).

Назва регіону	Кількість організацій політичних партій				Всього
	Регіональні	Міські	Районні у місті	Районні
АРК	71	328	68	337	804
Вінницька область	73	128	72	674	947
Волинська область	67	143	0	491	701
Дніпропетровська область	88	322	123	307	840
Донецька область	73	702	26	250	1051
Житомирська область	69	141	22	632	864
Закарпатська область	67	105	0	404	576
Запорізька область	76	148	59	414	697
Івано-Франківська область	66	129	0	349	544
Київська область	77	294	0	634	1005
Кіровоградська область	69	139	58	449	715
Луганська область	68	417	38	391	914
Львівська область	75	212	175	490	952
Миколаївська область	70	125	29	367	591
Одеська область	76	193	190	485	944
Полтавська область	74	171	39	562	846
Рівненська область	67	98	0	398	563
Сумська область	64	196	36	384	680
Тернопільська область	60	43	0	492	595
Харківська область	80	206	138	521	945
Херсонська область	63	83	25	345	516
Хмельницька область	68	154	0	497	719
Черкаська область	64	168	45	443	720
Чернівецька область	56	46	73	304	479
Чернігівська область	57	99	37	485	678
м. Київ	89	0	418	0	507
м. Севастополь	70	0	95	0	165
Разом по Україні	1897	4790	1766	11105	19558

---

Розвиток партій у післявиборчий період протікав по-різному. Окремим партіям вдалося наростити своє регіональне представництво, інші зазнали скорочень. Станом на 1 січня 2003 року, порівняно з 20 травня 2002 року, утворилося 87 регіональних організацій, 462 міські організації у містах обласного значення, 145 районних у містах організацій та 1341 районна організація, усього 2035 організацій політичних партій України різного рівня. Привертає увагу кількість місцевих організацій політичних партій України, що утворилися в окремих регіонах, а саме: Дніпропетровській області – 221, Миколаївській області – 191, Рівненській області – 149, Кіровоградській області – 148, Чернігівській області – 130.

Найбільше місцевих організацій, що утворилися у цих регіонах, від таких політичних партій України:

- Дніпропетровська область (Партія регіонів – 24, Партія “Солідарність” – 16, Політична партія “Трудова Україна” – 16, Політична партія “Яблуко” – 11),

-  Миколаївська область (Комуністична партія України (оновлена) – 16, Партія промисловців і підприємців України – 12, Ліберальна партія України – 12, Партія регіонів – 8),

-  Рівненська область (Політична партія малого і середнього бізнесу України – 13, Комуністична партія робітників і селян – 8, Політична партія “Яблуко” – 8, Українська республіканська партія “Собор” – 7),

-  Кіровоградська область (Демократична партія України – 21, Аграрна партія України – 15, Партія “Руський блок” – 14, “Жінки за майбутнє” всеукраїнське політичне об’єднання – 14),

-  Чернігівська область (Політична партія малого і середнього бізнесу України – 15, Партія “Солідарність” – 15, Всеукраїнська партія “Нова сила” – 8, Політична партія “Яблуко” – 8).

Досить важко однозначно відповісти, чим викликана така активізація саме в цих регіонах. Вірогідно, відповідь приховується у недооціненому потенціалі вказаних областей. Стосовно діяльності найвпливовіших партій по регіонах, наведемо частковий розподіл новоутворених осередків (табл. ).

Таблиця. Кількість місцевих організацій політичних партій України, що утворилися, в розрізі політичних партій.

Назва політичної партії	Кількість організацій політичних партій				Всього
	Регіональні	Міські	Районні у місті	Районні
АГРАРНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ	0	9	1	18	28
ВСЕУКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ "НОВА СИЛА"	0	8	2	46	56
ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ	0	3	1	23	27
"ЖІНКИ ЗА МАЙБУТНЄ" ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ПОЛІТИЧНЕ ОБ'ЄДНАННЯ	0	4	0	14	18
КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ РОБІТНИКІВ І СЕЛЯН	0	8	1	19	28
КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ	0	4	1	17	22
КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (ОНОВЛЕНА)	0	5	0	38	43
КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ	0	9	0	17	26
ЛІБЕРАЛЬНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ	3	17	2	54	76
НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ	0	7	1	29	37
НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ ЗА ЄДНІСТЬ	0	8