Принципи та орієнтири розвитку України

Підходи до визначення пріоритетів

Сучасні контексти розвитку

1.  Проблема взаємозалежності економік країн та важливості участі у світовій економіці розвитку інфраструктур. Інфраструктури ще виразніше матимуть глобальний характер і охоплюватимуть велику кількість країн. Глобальна економічна інфраструктура даватиме нові можливості, але й створюватиме нові ризики. Для України  можуть мати небезпечні наслідки невідповідність розвитку і стану її інфраструктур світовим стандартам.

2.  Проблема золотого мільярду виклик для України. Розрив між вузькою групою найбагатших країн та бідною периферією дедалі поглиблюється. Поширення швидкими темпами технологій суттєво розширює можливості розвитку в основному тільки розвинутих країн. Поглиблення соціальних диспропорцій поповнює потік міграції як бідноти, так і кваліфікованих кадрів з менш розвинутих країн до заможніших. Україна втрачає власні якісні людські ресурси, тоді як посилюється приток в країну знедолених (іммігрантів з Центральної Азії та інших країн). Стрімкий розвиток нових технологій здатний як  прискорювати інтеграцію, так і водночас коли не зроблені відповідні висновки і відсутні важелі впливу - поглиблювати лінію поділу. Так, ми бачимо, що колективні зусилля по допомозі бідним країнам виявляються малопродуктивними. Зростання населення планети за рахунок слаборозвинутих країн призводить до загроз продовольчої кризи, епідемій та соціальної нерівності.

3.   Проблема безпеки. В світі навряд чи найближчим часом зменшиться ризик виникнення конфліктів із застосуванням насильства. Поглиблення розриву між бідними та багатими країнами, незадоволення діями урядів, якщо останні будуть неспроможні забезпечити своїм суспільствам належний рівень розвитку, призводитиме до конфліктів, які, у свою чергу, ставатимуть каталізатором фрагментації країн і призводитимуть до потужних регіональних криз. Не можна відкидати також взаємні територіальні претензії, релігійні протистояння, боротьбу за ресурси, що посилюються політичними маніпуляціями, як причини таких конфліктів.

4.   Проблема енергетики (альтернативних джерел, ресурсів та транспорту енергоносіїв). Хоча структура виробництва та споживання енергії може змінитися, енергоресурси, зокрема органічне паливо, збережуть своє ключове значення для глобальної економіки. Поклади газу та нафти, а також маршрути їх транспортування надалі посилюватимуть своє стратегічне значення. Для України це означає необхідність економії та пошуку варіантів зменшення енергоспоживання, диверсифікації джерел енергоресурсів, заміни парку генерації, переходу на нові технології енергозбереження, до альтернативних джерел, включення у міжнародні енергетичні програми.

5. Проблема пошуку шляхів гуманітарної та політичної співпраці.  Вирішенню глобальних проблем бракує  ефективних інструментів. Їх вимагає сьогодні  як продовження економічної та фінансової інтеграції, так і необхідність протистояння масштабним економічним кризам та епідеміям. Обєктивним чинником поглиблення процесів гуманітарної та політичної співпраці країн у третьому тисячелітті стає пошук  шляхів спільного вирішення глобальних проблем і завдань.

6. Всі ці тенденції попереджують нас про високі ризики, але вони також створюють нові можливості. У разі, якщо Україна буде розглядати світове господарство як арену для втілення своїх стратегічних пріоритетів, населення нашої країни зможе скористатися перевагами, що виникли внаслідок своєчасного і точного визначення проблем, постановки цілей і формулювання завдань розвитку.

7. У разі, якщо суспільство не визначиться і не знайде шляхів зробити ресурси своєї країни максимально конкурентними у світових контекстах по відношенню до ресурсів інших країн, ми ризикуємо стати третьосортною країною, смітником для неліквідних товарів і застарілих технологій.  І як решта країн, що не впоралися з цивілізаційними викликами, ми маємо усі шанси збанкрутити й зникнути з політичної карти світу.

Ситуація в українському суспільстві

1. Принципи, на яких донині будується політика української держави сьогодні віджили своє. Їхня безперспективність полягає у помилковості самої базової схеми, орієнтації державної економічної стратегії і суспільно-політичних програм на важку індустрію, енергоємні виробництва, видобуток, або переробку природних копалин, - це все є вчорашній день. Навіть наші наукоємкі виробництва космічна, авіаційна  та ракетобудівна галузі не є сучасними високотехнологічними підприємствами. Як рештки військово-промислового комплексу радянського союзу вони залишаються у старій парадигмі разового виробництва унікальних продуктів, включеного не у світову економіку, а привязаного до таких же монопрофільних постачальників (у даному випадку підприємств колишніх радянських республік, які керуються із Росії)

2. В суспільстві ведеться непримиренна боротьба за обмежені ресурси, що є також безпосереднім наслідком домінування індустріальної моделі у економічній політиці держави. Такими ресурсами є природні копалини, переробка та транспорт енергоносіїв. Ареною боротьби стають державна політика та державний бюджет, учасниками - клани номенклатури та олігархи. Їхніми інструментами - засоби державного втручання в економіку та інші способи впливу і регулювання відносин між учасниками ринку і господарської діяльності. Індустріальний тип думання присутній і на рівні державного управління та проявляється у наданні привілеїв, ресурсів, доступу до влади. (Натомість відсутня притаманна для постіндустріального суспільства парадигма держави, що надає послуги). Держава не займається обслуговуванням інтересів суспільства, але займається перерозподілом зон впливу між олігархами і доступу до ресурсів окремих фінансово-політичних, промислових угрупувань. Розподіл та боротьба за обмежені ресурси між групами не може призвести до більш-менш тривалої соціальної стабільності, довіри між політичними силами.

3. За відсутності справжнього політичного простору, в країні існує партія влади, а всі інші політичні сили, або співпрацюють з владою, або записані у політичну опозицію. Держава (внаслідок недосконалості публічних інституцій) перетворилася у єдину владну вертикаль, що під виглядом управління суспільством використовується для реалізації різними групами своїх кланових, корпоративних інтересів, в основному, шляхом боротьби з конкурентами за розподіл ресурсів і з політичними опонентами - за збереження статус-кво. Звідси - маємо розростання адміністративних структур, збільшення чисельності фіскальних та репресивних органів, їхню непідзвітність та необмеженість повноважень. Через це процвітає корупція та зловживання владою. Це робить неможливим встановити прозорість над розподілом бюджету, а бюджет, у свою чергу, стає засобом маніпуляції та обману населення.

4. В Україні продовжується концентрація людських, інтелектуальних ресурсів навколо паливно-енергетичного комплексу, важкої промисловості, переробних та інших галузей, характерних для індустріальної господарської парадигми. В результаті того, що люди тримаються навколо розподілювачей, відбувається їхня депрофесіоналізація, домінування подвійних стандартів, оскільки багато з них примушені працювати в тіні, офіційно отримуючи низьку зарплатню. За таких умов не може йтися про мобільність та розвиток робочої сили. Через низький попит на ринках праці зменшується заохочення до засвоєння нових вмінь, сучасних професій та кваліфікацій, вигідних для індивідуального успіху в ринкових умовах. Це також суперечить регіональному економічному розвитку, покращенню людського капіталу і потенціалу людини.

5. Існуюча модель влади максимально відповідає інтересам угрупувань, що примикають до влади, і ніколи не буде ними змінена на таку, що відповідала б стратегії розвитку. Зацікавлені групи захищатимуть і відтворюватимуть цю модель (даремно сподіватися, що вона відімре сама по собі - на їхнє місце приходитимуть нові, що захочуть використовувати владу у власних інтересах, оскільки існують ці зразки, розповсюджується стиль життя, організації процесів в суспільстві  і соціальної поведінки).

6. Україна не зможе побудувати ані збалансованої економіки, ані прозорого державного управління, як і не зможе досягти розуміння між владою і народом, якщо не враховуватиме реалії постіндустріальної моделі розвитку. На відміну від ресурсів індустріальної економіки постіндустріальна будується на а) знаннях та інформації, які не зникають в процесі обміну, господарського використання, а навпаки, здатні багаторазово збільшуватися, збагачуватися в процесі застосування та обміну; б) мережах, які на відміну від ринків допускають використання ресурсів інших учасників процесу і дають перевагу тим, хто випереджає інших у стратегічній ініціативі, наданні більшої можливості, більшого спектру та якості послуг; в) конкуренції ідей, підходів, стратегій, а не людей, організацій, країн тощо (у постіндустріальному суспільстві перемагають маленькі гнучкі компанії, які вміють співпрацювати та налагоджувати контакти, знаходити і реалізовувати сміливі рішення, технології, реагувати на зміни у суспільному та економічному середовищі).

7.Через існуючу модель економіки та державного управління в нашому суспільстві не користується належним попитом знання та інтелект, сучасні перспективні способи застосування знань в різних сферах. Якщо можна купити владу і користуватися нелегальним доступом до дешевих ресурсів, не потрібні складні інтелектуальні, наукомісткі, технологічні, управлінські рішення. Освіта втрачає інструментальне значення, а стає ярликом, прикрасою, довідкою-допуском  до певної касти. Підтвердженням тому є, зокрема, таке поширене явище як корупція в освіті, купівля дипломів та заробітчанство при наданні освіти. Сподівання, що це негативне явище може бути відрегульоване державою, або що ринок все поставить на місця не спрацювали. Велика кількість чиновників та значна кількість викладачів ВНЗ включені в корупційні схеми, а в економіці, побудованій на тіньових домовленостях, критерії до якості знань значно нижчі, ніж у розвинутих  конкурентних суспільствах. Процеси надання знань не регулюються автоматично, якщо в суспільстві не створено попит на знання. А такий попит може бути створений, коли державне управління та підприємництво орієнтовані на вирішення проблем у своїх сферах, і  їм потрібні аналітична, проектна, стратегічна робота і програми розвитку. Сьогодні, внаслідок спроб утримати статус-кво, домінує бажання привязати інтелектуальні центри та експертів до обслуговування цих процесів суспільної стагнації. В результаті купівлі владою інтелектуалів знижується попит на якісні дослідження і розробки, звужується ринок інтелектуальних послуг, обмежується різноманітність інструментів та область їхнього застосування.